textbox

Леди Ди – такой был мой ник по жизни и в ЖЖ.

Originally posted by nazavzhdy at Леди Ди – такой был мой ник по жизни и в ЖЖ.
... Меня зовут Диана Макарова.
Леди Ди – такой был мой ник по жизни и в ЖЖ.
Не виноватая я. Меня так назвали, разрешенья не спросив.
:)
Семь лет я вела свой блог в ЖЖ.. Семь лет я плавала в наших, не всегда уютных жежешечных морях, наблюдая за постепенным упадком ресурса, но упрямо не покидая его – несмотря на технические капризы движка, на отток людей из ЖЖ, на то, что ЖЖ уже давно не торт…
Вопрос верности и ретроградства.
Что доминировало – сложно сказать. Ставлю на верность.
Я любила эту площадку.

Когда российская контора СУПа ибигдановским человеческим голосом предложила мне стать главным редактором украинского сегмента, я пошла на это дело под обычным девизом «Ввяжемся в драку, а там посмотрим!»
Ввязалась, посмотрела.
Многое поняла. И драки случались.
Collapse )
Это была преамбула.


Дальше начался Майдан.
И в дни, когда не только украинский сегмент ЖЖ, но и прочий интернет-мир, говорили только о Майдане – главная, самая московская редакция ЖЖ, перестала брать мои подборки украинских постов вообще.

Они испугались.

Эти подборки были о Майдане, естественно – а о чём ещё они могли быть?
В начале декабря мне предложили «прекратить этот Майдан в ленте» - цитата.
Когда я удивлённо спросила – а как? А о чём тогда? А не охренели ли вы? – мне ответили, что нуууу… есть вот конкурсы всякие. Опять же блогтуры. Можно о ресторанах и кино.
Не Майданом, мол, единым. И вообще блогеров надо направлять на другие темы. Подальше от Майдана, подальше…
А если я не согласна, так извините.
- Извините… - сказала я, и положила заявление на стол.

И пошла на Майдан, отслеживая события сети изредка – потому что многие из тех, кто читает сейчас мой последний в Жж текст, знают, чем занималась я с декабря по – ох ты Господи, уже июнь, надо же…
Я слышала, что украинская контора ЖЖ развалилась, что коллектив уволился, но продолжает упорно колесить по блогтурам – но это уже было неинтересно.

Началась реальная жизнь. Начались события, в которых кровь, смерть, огонь, боль, надежда, ожидание, немыслимая человеческая самоотверженность и совершенно понятная человеческая трусость. И гонка, гонка – успеть…

Всё, что я хотела – успеть защитить ребят. Тех, кто стоял на Майдане, тех, кто сейчас едет на восток Украины.
Мы – я и моя команда – создали неофициальный фонд Дианы леди. Боже, нам даже некогда было придумать фонду название посерьёзнее, и зафиксировать его в каких-то документах.
Вы просто присылали нам деньги. А мы закупали на эти деньги всё, что может помочь нашей стране и лучшим её ребятам – победить на Майдане и остаться живыми, победить в войне и остаться живыми, залечить раны, ожоги, побои – и выжить.
Collapse )
Три дня назад на нашу деятельность наконец-то настучали.
Автор стука гордо говорит об этом http://londo-mallari.livejournal.com/186731.html, впрочем, таких авторов могло быть много. В бурных морях нашей уютной всякого плавает, знаете ли…

И я получила письмо счастья от конфликтной нашей, жежешечной комиссии.
Письмо гласило:
Collapse )

Уважаемый пользователь – то-есть я – письмо прочёл, плечами пожал и дальше побежал.
У меня грузились две машины на Славянск – две одновременно, представляете, сколько необходимых вещей мы передали на передовую?
Наш отчаянный драйвер уже написал отчёт об этой очередной доставке https://www.facebook.com/alexandr.nazarchuk.5
а журналист тоже спел тревожную песенку
http://www.radiosvoboda.org/content/article/25414501.html

… это была седьмая поездка. И седьмая и восьмая машины, отправленные нами на Славянск.
(в том числе и нами – потому что чем дальше, тем больше фондов и частных лиц приносят к нам в дом адресные посылки «блокпосту Такому-то»)

Восемь машин за полтора месяца.
Более пятиста тысяч гривен, потраченных на нужды передовой, от нашего с вами Какбыфонда – не считая помощи беженцам, медикам, раненым…
Это была самая тревожная поездка.
Сидеть в Киеве, слышать крик в телефонной трубе:
- Останови его! Пусть не едет на наш блокпост! Здесь на подъездах сепаратисты. Расстреляют!
Трясущимися руками тыкать в кнопки телефона и слышать в трубе:
- Абонент поза зоною…
Далее бессилие и страшное чувство вины – все эти поездки были моей инициативой. Как жить, если вдруг случится что с ребятами?
Сутки ждать, пока прозвучит:
- Всё, я уже в Киеве. – от Саши.
- Всё, груз получен. Спасибо вам. Спасибо. – от ребят на блокпостах.
Нет, поверьте, мне было не до писем счастья от какой-то там конфликтной комиссии какой-то там жежешечки.

А конфликтная комиссия тем временем поспешно замораживала мои посты с реквизитами счетов и очень ждала ответа от меня. Очень ждала – иначе почему на следующий день, так и не получив весточки, выслала мне следующее письмо:
Collapse )
Текста стало больше, нетерпение комиссии явно возрастало.
Всё это напоминало известные ходки одного старика к одному морю. Невод забрасывался, но рыбка игнорировала – да и какая к чёрту рыбка, мы в дни гонки напоминаем себе и друг другу разве что жаб, измученных, тяжело дышащих…
Нам было некогда – у нас шла перепись вновь закупленных вещей и отправка-приём посылок. Бронежилеты одним. От других – медикаменты.
Участие в перевозке беженцев, координация спонсорской помощи от тех людей, которые хотели бы вручить суммы лично раненым и их родным.
И так далее…

Тогда в третий раз старик пошёл к синему морю, и в третий раз забросил свой невод.
И я получила от жежешечки третье письмо, в котором говорилось:
- Ну уважаемый же блогер, ну какого чёрта! Мы уже и так, и эдак стараемся, уже не только твои реквизиты заморозили, а и все посты с отчётами. А ты не звонишь, не пишешь. Забыла, наверное…
Collapse )
Как думаете, пора бы рыбке уже ответить на такую настойчивость конфликтной комиссии, а?
:)
Отвечаю:
Collapse )

Репоста прошу не ради меня. Что мне популярность, что я ей?
Ради фонда.
Нашего и вашего Какбыфонда Дианы Макаровой, в прошлом Дианы Леди.
Этот фонд и ваша дружба - основное, что уношу я из семи лет наших плаваний в не слишком уютных морях нашего ЖЖ.


А что касается стариков с их неводами - посмотрим ещё, кто останется с разбитым корытом.
)))

До встречи.
Ваша Леди.
textbox

Ужгород

Потрохи оговтуюся від зимових подій, відчув себе в кондиції побомжувати на роверах по незнайомому місту. Містом було вибрано Ужгород, з огляду на повідомлення надійного джерела про цвітіння сакури. Разом з джерелом і коханою дружиною ровери було розібрано, запаковано в чохол, повантажено на третю поличку плацкарту, і разом з власниками було доправлено в закарпатську столицю.



Ужгород дуже сподобався. Історична частина не зовсім конкурує з Чернівцями і Львовом. Зате є, по-перше, крутезна набережна з сакурами і платанами, функціональна і доглянута. По-друге, гарний замок і малесенький, дуже затишний скансен, що перебуває в кращому стані, ніж львівський. І по-третє, шикааарний район вулиць Яна Гуса-Шевченка.

Collapse )
textbox

(no subject)

Позиція західного світу: військовий удар російської армії Україна повинна прийняти на себе самотужки. Здавалося б, логічно: модерній державі випадає мати боєздатну армію і самостійно "менеджити" свою безпеку. Україні наче було б ґонорово з цим погодитися, і не розраховувати на "світових поліцейських". Справді, чи можемо вимагати від бійців миротворчих контингентів смерті на чужій землі, за чужих людей? Чи має право радбез ООН чи міністр оборони США посилати сюди військових? Адже гуманізм, що нарешті став основою політики західної цивілізації, визнає життя цього вояка найвищою цінністю. Гуманізм також продиктував схвальну реакцію Заходу на військову невідповідь під час кримської кризи - головне, що не пролилася кров. Це справедливо: трупи і каліцтва - це остання річ, а примат гуманізму - одне з найвищих досягнень людського роду.

Однак відмова західних урядів надати пряму військову допомогу, я вважаю, є негуманістичною і негуманною. Не будучи військовим експертом, я втім думаю, що лише присутність в Україні широкого контингенту зупинила б Путіна від спроб штурмувати велику Україну. Якщо завтра Путін попреться на материк, смертей буде багато; однак миротворцям не довелося б гинути за нас, тому що війна просто не розпочалася б: російська армія не потрапляє в вагову категорію. Для такого розвитку подій немає жодних дипломатичних перешкод - Верховна рада вже дала дозвіл на перебування іноземних військ і офіційно попросила США і Британію про військову допомогу. Це була б цілком виправдана реакція цивілізованого світу на російську загрозу, адекватна відповідь спробам перекроїти систему глобальної безпеки, і просто виконання зобов'язань сторін за Будапештським меморандумом. Це врятувало б чимало життів - і дозволило б тим часом, без поспіху, під прикриттям, довести українську армію до того стану, коли ми справді самостійно зможемо зупиняти Путлера.
textbox

(no subject)



Все-таки країна змінилася. Півроку тому активістів до приміщення не пустила б міліція, а спроба штурму скінчилася б запакуванням організаторів та кількох учасників. Корумпований чиновник би назвав це замовними хуліганськими діями і сидів би спокійно на посаді, знаючи, що за його спиною - Cистема. Сьогодні ж, коли ми заходили досередини, охорона ледь не віддавала нам честь, енергійно відповідаючи на наше ввічливе "доброго ранку", а міліцейський начальник, що прибув на місце події, відіграв важливу роль в позитивній розв'язці ситуації. Тому що абсолютно всі розуміли, що відбувається - і ми, і вони.

Гадаю, чновникам і силовикам згадується не тільки київський майдан - їм також перед очима стоїть львівська Ніч Гніву, коли львів'яни тихо, організовано, інтелігентно і, за висловом колеги, "елегансько" знешкоджували райвідділки, установи й військові частини. Сподіваюся, що господар на цій землі усе-таки міняється.
fingerprint

ціна

Після перемоги мені буде важко відчувати радість. За непевну ще відставку Януковича, конституцію 2004 року і шанс докорінних змін (не більше, ніж шанс!) українці вже, наперед, заплатили величезну ціну. Заплатили її ті, хто впав під кулями, і ті, хто, незважаючи на парад смертей перед своїми очима, стояв в обороні Майдану.

Тетяна Монтян називає дії українців "бикуванням без ресурсу". (Це ім'я бісить багатьох моїх друзів, але я вважаю, що дослухатися варто не тільки до тих людей, з якими ти повністю згоден.) Справді, надії перемогти владу впевнено і безкровно - інституційно, як закликає Тетяна - не було ніякої. Народ розуміє це. Так само розуміє народ, що програЄ у грубій силі, яка дозволила б перемогти з мінімальними втратами. Тим не менше, українці пішли на конфлікт, нарощуючи його інтенсивність, ідучи на нові й нові жертви, з одним-єдиним визначальним і вирішальним аргументом: В ЯКИЙСЬ МОМЕНТ У ВЛАДИ ПОВИННІ СПРАЦЮВАТИ ГАЛЬМА. В якийсь момент в бандючій голові спрацює генетичний запобіжник, коли воно каже собі: ні, це вже повний піздєц, це вже за межею.

Така ситуація описана в теорії ігор - це класична "гра в боягуза", "the chicken game". Два автомобілі таранять один одного; той, хто зверне першим, оголошується боягузом. Але якщо не зверне ніхто, обоє учасників втрачають значно більше. Автомобіль в цій грі не має достатньо "ресурсу", щоб "бикувати", тому що зіткнення неминуче призводить до максимального програшу. Тим не менше, це єдиний - ризикований - спосіб примусити супротивника звернути з дороги. Альтернативою є довгі роки стояння на узбіччі.

Влада зціпивши зуби атакувала, сподіваючись, що народ не витримає скаженого силового наступу і піде з Майдану під тиском снайперів і беркутят. І усе-таки гальма почали працювати першими в янучар. На позначці в 100 життів.

Вічна пам'ять героям - хоч зараз і невідомо, до чого все іде, але розуміймо, що ми вже куплені дорого.
textbox

сорі за офтопік

В цей такий непростий, буремний час, я не можу не спитати своїх читачів: В кого стоїть Visual Studio 2012? Ви мені дуже допоможете, якщо відгукнетеся. Дякую